Стажування за кордоном. Історія що надихає!

Привіт, Тенеріфе, mi nuevo amigo.

Лесик, 19 років, архітектор, Львів.

Я ніколи не забуду свого стажування на Канарських островах. Якось я просто переглядав у соціальних мережах архітектурні сторінки, і випадково натрапив на оголошення для студентів про стажування в одній іспанській компанії. Зазвичай я пропускаю схожі повідомлення, але того дня якась сила змусила мене все ж перейти за посиланням. Втім, тоді це сприймалось мною не більше, ніж просто crazyidea. Я заповнив анкету, надіслав своє портфоліо та й забув за той проект зовсім. Але одного разу, коли я їхав в маршрутці, мені прийшла смс із привітанням та запрошенням на стажування. Тоді в тій маленькій тісній коробці на колесах мене переповнювали такі емоції, що годі передати. Було важко повірити, що мені могло так пощастити.

Батьки спочатку трохи переживали. Ну, як завжди, зрештою. «Ой, це так далеко… Хтозна, що то за програма, а раптом шахраї якісь? Вивчи всю інформацію детально  про ту фірму і ту програму!» Але виявилось, що насправді ця компанія дуже відома за кордоном, а в 2012 році навіть виграла приз на всесвітньому архітектурному фестивалі. Тому остаточне рішення було прийнято швидко.

Я вперше летів сам. Фактично, ці три місяці, що я провів на Канарах, стали моїми 100 кроками вперед. Крок в сучасну архітектуру, крок в нову свідомість, крок в зміну темпу життя, крок в самостійність… По прильоту я мав вихідні,аби познайомитись з островом. Дуже красива місцевість, де всюди пахне літом та морським бризом. Хоч я і неодноразово подорожував Європою, Тенеріфе мене сильно вразив. Розумієш, просто побувати десь і жити там – це зовсім інші речі. Мешкав я в іспанській сім’ї – на той час була дуже хороша пропозиція на сайті Airbnb. Ті люди виявились дуже відкритими та позитивними; ми часто проводили вільний час разом – катались по острову, ходили на екскурсії… Мені дуже пощастило.  Коли ти мешкаєш із європейською сім’єю, то відчуваєш разючу різницю із своїм життям тут, в Україні. Ця різниця проявляється навіть в найменших побутових деталях: те, яку музику вони слухають, які книги читають, як, зрештою, миють посуд. Люди там вважають, що краще бути бідними, але жити щасливо. Але бідність в Європі та бідність тут – трохи інші речі. Щоб ти розумів, мінімальна зарплата на Канарах –  700 євро, а продавець-консультант має 1000 євро в місяць.

З колективом перша зустріч в мене була на вечірці. По приїзді я зателефонував менеджерові, і вона зразу ж запросила мене на паті, яке мало відбуватись того самого вечора. Це було трохи дивно чути, але звісно ж, я погодився. Тоді ми випили багато текіли та рому, пішли в клуб і танцювали там до ранку.  Ще до сходу сонця я вже перезнайомився із всіма своїми майбутніми співробітниками, які виявились дуже крутими людьми. Взагалі, я завжди мріяв потрапити у середовище західноєвропейських архітекторів, які є вільними від радянських штампів та обмежень, які, на жаль, залишились в Україні. Там тобі ніхто не казатиме, що всі стіни обов’язково мають бути під кутом 90 градусів – насправді це давно застарілий стиль.

“Слухай, це добре, але коли ти проектуєш об’єкт для Швейцарії, ти маєш думати, як швейцарець. Працюй ще”.

Сама компанія називається Menis Arquitectos. Я прийшов якраз перед початком розробки нового об’єкту, яким потім і займався. Це був сквер в Швейцарії, який мав стати частиною одного готельного комплексу. Основним завданням було створити «секрет», адже людей завжди цікавлять таємниці та несподіванки. Перша моя пропозиція була невдалою. Коли я приніс ескіз директорові, він глянув на нього, помовчав, а після того сказав: «Слухай, це добре, але коли ти проектуєш об’єкт для Швейцарії, ти маєш думати, як швейцарець. Працюй ще». Тоді в моєму розумінні сквером було те, що ми зазвичай бачимо тут, в Україні. А для європейців – це ціла філософія. Наприклад, в тому проекті ми вирішили використати стовбури дерев, зробивши із них спеціальні модулі, що складались би в один великий стовбур, з якого проривається світло. Мені доручили розробляти дизайн цього дива, і в результаті його затвердили як попередній варіант. Шеф їздив з моїм ескізом в Швейцарію до замовників, і це справді було дуже приємно.

Найбільше мені подобалось те, що не було одноманітної роботи. Кожного дня доводилось робити щось нове – я і макетував, і робив ескізи, і проектував 3D-моделі. Хоч за роботу нічого не платили, але я гадаю, що досвід роботи на Канарах є просто безцінним. Я побачив зовсім інший світ, з іншими законами та іншими людьми. Світ, де ти повністю почуваєш себе вільним.

Найцікавішим нашим завданням було розробити об’єкт для найбільшого архітектурного фестивалю в світі, який проходить у Венеції. Цього року темою був фундаменталізм, і нашим конкретним завданням було розробити проект, який би вирішував проблему в Західній Сахарі. Дуже довго дискутували над тим, що саме це має бути, яка концепція, історія, вигляд. Після напруженого брейнштормінгу та суперечок  наш директор, Фернандо Меніс, сказав: «Я не знаю, що це має бути, але воно повинно мати параметри кілометр на кілометр на кілометр».

Після того, як він вийшов із зали, всі почали обурюватись: «Ну чому це не зробити плоским?! Чому? Що це взагалі таке?» Але дослідивши пізніше різні проекти, які були створені для спекотних кліматичних умов, всі зрозуміли, що Фернандо мав рацію; його ідея насправді була блискучою. Знову сівши за стіл, команда виробила спільне бачення: Ми вирішили створити середовище для життя. Порадившись, спроектували величезний куб, який би затримував в собі хмари. Всередині нього створюватиметься волога, і прісна вода подаватиметься мешканцям Західної Сахари через канали. Таким чином, проблема водопостачання в цьому регіоні буде вирішеною, і вже після цього там можна буде будувати нові міста. Але той фестиваль є радше утопічним, тож нашим завданням було створити лише модель розмірами метр на метр на метр, яку презентуватимуть у Венеції.

МОДЕЛЬ КУБА В ПРОЦЕСІ РОЗРОЗБКИ

Під час життя на Канарах мене дуже вразили люди. В тієї сім’ї я знімав одну кімнату, а в іншій весь час зупинялись різні мандрівники. І щоразу в тебе новий сусід з іншого куточку світу, з яким ти проводиш затишні вечори в розмовах про його подорожі та захоплюючі пригоди. Це неймовірно – вислухати стільки людей, які все своє життя подорожують. Один з них – американський письменник, який прямував до Марокко. За його словами, там є якесь ідеальне містечко для творчості. Туди з’їжджаються письменники з усього світу і в тиші та спокої працюють над своїми творіннями. Взагалі західні люди дуже відрізняються свідомістю. Одного разу я випадково познайомився на вулиці з дівчиною із Північної Ірландії. Їй було 27, і за її словами, вона ще не вирішила, ким хоче стати. Закінчивши школу, дівчина втекла з дому та подалась подорожувати по всьому світу, як перекотиполе. «Я просто граю на гітарі на вулиці та роздумую над своїм життям», – сказала мені вона, – На життя вистарчає, житло знаходжу по каучсерфінгу.  А коли не знаходжу, то ночую просто неба, і ніяких тобі проблем. Взимку їжджу до Іспанії: тут красиво і тепло, тож можна не перейматись стосовно даху над головою». Та дівчина виглядала цілком охайно, була одягнута в модне вбрання, і я б ніколи не подумав, що вона веде такий спосіб життя.

 На вершині вулкану Тейде раптово стих гамір і запала мовчанка. Навколо – тиша, прозора і чиста, немов джерельна вода. І ніхто з п’яти людей тоді не зронив ні пари з уст – ми просто сиділи і слухали пустоту.

Крім роботи, звісно, було вдосталь розваг. Коли я летів на Тенеріфе, то думав, що трохи відпочину від скаженого життя з вечірками, пабами та всім цим. Якби ж то – канарці розважаються ще більше, ніж ми тут. Разом з колективом ми ходили на пляж, відривались на вечірках, ходили на запальні фестивалі, з яких Іспанія в той період просто не вилазить. Та особливо мені запам’яталась наша остання поїздка на вулкан Тейде. Там ти відчуваєш себе, як на Місяці – дуже красивий і незвичний ландшафт. Уся група була просто в захопленні, і кожен навперебій намагався поділитись своїми враженнями. В такій жвавій атмосфері ми піднялись на саму гору і, сівши на тверду вулканічну породу, насолоджувались там чудовими панорамами острова. Але зненацька щось змінилось. На вершині вулкану Тейде раптово стих гамір і запала мовчанка. Навколо – тиша, прозора і чиста, немов джерельна вода. І ніхто з п’яти людей тоді не зронив ні пари з уст – ми просто сиділи і слухали пустоту.

ВИД З ВЕРШИНИ ВУЛКАНУ НА ОКЕАН

Всі ті три місяці на Канарах були, наче казка, тож додому повертався із хвилюванням. Як буду звикати до українських реалій знову? Чи легко буде? З такими думками сів у літак, піднявся над хмарами та полетів. Гадав, що розділ мого життя під назвою «Поїздка на Тенеріфе» закінчився, однак я помилився: дорога додому теж виявилась веселою. Назад летів за таким маршрутом: Тенеріфе – Мадрид – Амстердам – Київ. Спочатку все було гаразд, але лише до того моменту, коли літак з Мадрида почав затримуватись в небі. Зрештою, приземлився в Амстердамі він нормально, однак в мене залишалось 25 хвилин до наступного рейсу. Добігши з валізою до своїх воріт, я не застав там нікого – ні людей, ні персоналу, взагалі пусто. Спиною пронісся легкий холод. Аж тут я помітив якогось працівника аеропорту поруч, до якого звернувся за допомогою. Він почав розглядати мій квиток, а коли підніс голову, то на його обличчі була не вельми приємна гримаса. Така ж зазвичай буває в людей тоді, коли вони чимось завинили і хочуть повідомити тобі невтішну новину.

-          Вибачте, але вас рейс уже полетів.

-           Як полетів?! Мені вже поставили штамп про виїзд з Єврозони, що тепер робити?

-          Не можу нічим допомогти, я лише механік. Підійдіть до інфоцентру.

Я швидко туди прибіг, в голові були бозна-які думки, адже варіантів виходу із ситуації – нуль. Захекавшись, спитав, що ж мені тепер робити. А там спокійним тоном відповіли, що насправді все окей – посадка досі триває, але на інших воротах. Чорт забирай, як гора з пліч. Зрештою, сів я на той літак і далі благополучно дістався додому.

По приїзду зрозумів, що всі мої хвилювання стосовно повернення до сірих буднів – безпідставні. Дуже скучив за Львовом, і був надзвичайно радий знову пройтись рідними вулицями. Але з тієї поїздки я повернувся геть іншим, вона перевернула моє світобачення з ніг на голову. Що ж, тепер прийде літо – і шукатиму нові проекти за кордоном. Бо поки молодий, треба розвиватись. Отямишся потім – а буде вже пізно…

Розповів друг зі Львова - Лесик Горалевич!